Олексій Кучерук
КУЧЕРУК Олексій Олександрович народився
29 березня 1988 року в селі Гавришівка Жмеринського району Вінницької області.
Після закінчення Терешківської ЗОШ І-ІІ ст. школи навчався в Барському гуманітарно-педагогічному коледжі імені Михайла Грушевського, де здобув фах учителя образотворчого мистецтва та праці. Оксана Олегівна Школьнік, куратор групи, згадує: «Памʼятаю Олексія як добру та світлу людину з гарним почуттям гумору. Цінував у людях справедливість, простоту і щирість. У пам’яті кожного з нас він назавжди залишиться таким життєрадісним оптимістом. Ми в одвічному боргу перед нашим Героєм».
Після закінчення коледжу Олексій вступив до Глухівського національного педагогічного університету, де здобув спеціальність практичного психолога.
Пізніше служив водієм понтонного відділення в 70-му центрі інженерного забезпечення Збройних сил України (в/ч А0853).
Старший солдат Олексій Кучерук (позивний «Лесик») загинув 27 квітня 2022 року під
м. Ізюм на Харківщині, де він виконував своє останнє бойове завдання.
Олексієві навіки 34 роки. Він гордість для рідних, герой для земляків і відважний бойовий товариш для побратимів… Його ім’я назавжди залишиться в історії України.
Місце поховання: село Гавришівка Жмеринського району Вінницької області.
Не дочекавшись Олексія з поля бою, дружина Людмила передала свій біль у посмертному листі. «Олексієчко, Альошенька, Лесик – так по житті називали тебе рідні, близькі, друзі. Завжди енергійний, життєрадісний, щирий, добрий до людей, які зустрічалися на твоєму шляху. Скільки тепла, підтримки і любові ти міг би дарувати всім нам, але клята війна забрала безцінне життя. Вже рік минає, як ти не з нами.
Нехай добрий, світлий спомин назавжди залишиться для всіх, хто знав нашого Олексія, любив і шанував. Хтось запам’ятав тебе худорлявим, світловолосим, голубооким хлопчиком; у когось у пам’яті виринає образ витівника-жартівника, непосидючого учня, однокласника, а для когось ти студент, одногрупник, душа компанії, друг, порадник, побратим, син, онук, племінник, брат; для когось – перше кохання… Для мене і дітей – єдиний, неповторний, любий, милий, дорогоцінний і люблячий татусь. Твої ясні очі являються нам у снах, в думках, у спогадах і на яву – ти подарував їх доньці й синові. Світлий наш ангел-охоронець, ти завжди будеш в нашому житті, в наших серцях, в пам’яті.
Ми всі живемо, неначе пишемо чорновик, а набіло ще встигнем написати… сказати важливі, потрібні, щирі слова – чекаємо слушної нагоди».
Донька Валерія присвятила татові вірш, у якому сказала те, чого не встигла сказати за життя.
Мій любий тату, ти чуєш,
як я промовляю, що сильно люблю?
Коли ти мій дотик відчуєш?
За хвилину з тобою я Бога молю!
Рідненький, ти бачиш,
як важко без тебе мені?
Що робити порадиш?
В моїй голові ти ще на війні.
Як сильно я хочу тебе обійняти,
як багато сказати несказаних слів!..
Не хочу у снах я щоночі чекати,
Хочу, щоб ти наяву відповів.
Уже мене, татку, болить,
болить, і біль не вщухає!
Зайди у кімнату мою хоч на мить,
Хай серце печалі не знає!
Могила твоя – пекельний вогонь,
який обпікає серце!
Ти вже шлях свій пройшов,
до тебе навіки двері заперті.
Лиш у спогадах будеш навік
другом та мужнім солдатом.
Для мами на світі ти один чоловік,
для нас із братом – люблячий тато.
Олексія добре знали і пам’ятають у рідному селі. «Він був дуже хороший, життєрадісний та ввічливий, друзів було багато, до всіх гарно ставився, але тільки життя коротке…» – зазначають односельці.
Сестра Анна розповідає: «Наш Олексій був завжди веселий та життєрадісний. В нього було надзвичайно багато планів та задумів. Завжди хотів усім чимось допомогти. Любив подорожі та відпочинки зі своєю сімʼєю. Любив пригоди та завжди в них потрапляв, казав: «Ну не можу без комерції, що зробиш?». У Льоші було багато друзів і ніколи вільного часу, постійно кудись біг, кудись поспішав. Особисто для мене він найкращий старший брат, який мене завжди розумів та підтримував; він постійно в моїй голові та серці. Завжди чекаю у снах, дивлюсь на небо і вірю, що він мене бачить. Дуже шкода, що в минуле нема дверей».
Кум Віталій згадує: «Ми познайомилися в нашій військовій частині. Він мені був як брат. Я йому хрестив сина. Досі такі відчуття, ніби вчора були разом, розмовляли, жартували, а сьогодні лише найкращі спогади».
Фотографії з сімейного альбому та з місця служби
