Владислав Гутік
ГУТІК Владислав Сергійович народився 03 грудня 2001 року в селі Ялтушків Барського району Вінницької області.
Навчався в Ялтушківській загальноосвітній школі I-III ступенів.
Мрія стати військовим привела допитливого та енергійного хлопчика до Кам’янець-Подільського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою.
Проте доля відтермінувала втілення Владиславових планів присвятити своє життя захистові Батьківщини.
У серпні 2018 року Гутік Владислав був зарахований до 11 класу правового профілю Обласного гуманітарного ліцею-інтернату КЗВО «Барський гуманітарно-педагогічний коледж імені Михайла Грушевського», випускником якого став у 2019 році.
Успішно склавши ЗНО, юнак вступив до Житомирського медичного інституту.
…Мирні плани і мрії життєрадісного молодого українця перекреслила війна. У 2022 році, після повномасштабного вторгнення, Владислав, не роздумуючи, підписав контракт і вступив до лав ЗСУ – у 59-ту окрему мотопіхотну бригаду імені Якова Гандзюка військової частини А1619.
Захищав українську землю на Миколаївщині та Донеччині.
У 2023 році був відзначений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного «Золотий хрест» за проявлену мужність і успішне виконання завдань під час бою, високі показники в бойовій підготовці, бездоганне несення бойового чергування та зразкову поведінку в повсякденній діяльності.
Побратими характеризували Владислава як надійного товариша і надзвичайно сміливого, свідомого, мотивованого патріота-воїна. Він завжди, навіть на бойових позиціях, залишався безстрашним оптимістом. Владова широка посмішка відкривала всім його щиру душу…
26 серпня 2024 року під час артилерійського обстрілу старший навідник бойової машини реактивного артилерійського взводу реактивної артилерійської батареї Гутік Владислав Сергійович загинув: поблизу населеного пункту Красногорівка Покровського району Донецької області він отримав поранення, несумісні з життям…
Владислав був чуйним сином, коханим чоловіком, люблячим батьком, вірним другом, справжнім Героєм. Він ніколи не боявся говорити правду, говорив її всім, і за це його поважали. Він мріяв про щасливе життя в Україні і свідомо пожертвував собою, аби ми всі були вільні і будували кращу у світі державу.
Тепер йому назавжди 22...
Місце поховання: село Ялтушків Жмеринського району Вінницької області.
Зі слів Григорія Андрійовича Гомеля, односельця Владислава: «У цей вівторок село облетіла страшна звістка: на війні загинув Гутік Владислав Сергійович… Я зателефонував до Сергія і запитав, що сталося. Він відповів, що його син Владислав загинув поблизу села Красногорівки на Донецькому напрямку від удару безпілотника. Я його запитав, як це могло бути, адже хлопців такого віку на війну не відправляють, лише добровольців. Сергій відповів: «Владик сказав: «Якщо не я, то хто?».
Я подумав, що колись так говорив Василь Стус.
Мене запитала моя дочка, звідки у Владислава був такий патріотизм і героїзм. Я кажу, що від виховання, від тата і мами. Можливо, від того його діда Ілька, який жив і говорив правду, щиро говорив, так само і його внук… Від батька, який всю війну волонтерить… Від природи, від лісу… Від того, що він УКРАЇНЕЦЬ…».
Фотографії з ліцейного, сімейного альбомів та з місця служби
