​Справжнім другом для Петра була його молодша на п’ять років сестра Ірина. Вони разом навчалися в Балківській школі, проводили багато часу в походах і прогулянках на природі. Коли сестричка хворіла, Петро, з властивою йому турботливістю та винахідливістю, складав і розповідав їй казки, сподіваючись, що вигадані історії допоможуть Ірині швидше стати на ноги. Його слова були мов цілющий бальзам, що приносив полегшення і радість навіть у найважчі моменти.

​

Після закінчення дев’ятого класу Петро вступив до Барського педагогічного училища, де навчався на вчителя початкових класів.

​

Здобувши педагогічну освіту, почав викладати в одній зі шкіл Барського району та водночас продовжив свій шлях здобувача знань: вступив до Вінницького педагогічного університету на математичний факультет. Це вкотре підкреслило його неабияку любов до математики. Петрова відданість навчанню і професійному розвитку завжди вражала довколишніх.

​

Маючи природний потяг до творчості, Петро самостійно навчився грати на гітарі і під час сімейних свят завжди був душею компанії, головним музикантом, який дарував рідним незабутні миті радості. Його музика була як мелодія, що зв’язувала серця, створюючи атмосферу єдності і тепла.

​

Петро мав і неабиякі технічні здібності: самостійно опанував мову програмування Java та займався програмуванням.

Потяг до самовдосконалення і освоєння нових знань був невід’ємною частиною його життя.

​

У вільний час Петро любив складати конструктор LEGO. Це захоплення символізувало його прагнення до створення гармонії і порядку в усьому, за що б він не брався. Усі нові моделі дарував рідним, підкреслюючи своєю щедрістю глибокі родинні зв’язки.

​

Так було й під час останньої зустрічі в Києві, коли Петро Петрович, як і завжди, зібрав навколо себе рідних людей. Здавалося, навіть у найпростіших моментах він умів знайти щось особливе, що залишалося в памʼяті кожного, хто був поруч.

​

На численних родинних фото Петра Петровича можна побачити дуже рідко, адже він стояв по інший бік об’єктива. Його пристрасть до фотографії була майже професійною, він підходив до цього мистецтва з особливою творчістю та увагою до деталей. Кожен зроблений кадр був сповнений життя, наче людина намагалася зупинити час і зберегти моменти, які для неї були особливо важливі.

​

Петро Гребенюк багато років працював на Південно-Західній залізниці. Упродовж життя його робота була повʼязана з компʼютерами. Після переїзду до Києва чоловік працював у сфері ІТ.

​

Чоловік був сповнений любові до рідної України, він не міг уявити свого життя за кордоном і мріяв робити щось важливе для держави та майбутніх поколінь.

​

У липні 2022 року Петро пішов захищати свою землю. Попри стан здоров’я, що певний час не дозволяв йому брати участь у бойових діях на передовій, він старанно виконував завдання в тилу.

​

У 2023 році його перевели до 2-ї роти 95-ї аеромобільної бригади, де він проявив себе як справжній герой, боронячи Донеччину.

​

Життєвий шлях Петра Петровича Гребенюка обірвався 26 червня 2024 року на Донеччині в місті Торецьку.

​

Життя цієї людини – це історія нескореного духу, безмежної відданості родині і Батьківщині.

​

Петро Гребенюк залишиться в наших серцях як приклад мужності, честі та незламної віри в майбутнє України.

​

Вогонь його подвигу горітиме в наших серцях вічно, нагадуючи, що справжня свобода – це найдорожчий скарб, за який варто боротися до останнього подиху.

​

Місце поховання: м. Київ.

 

Олександр Кольцов, друг дитинства, з величезною гордістю та невимовним болем згадує про свого вірного і відданого друга: «Разом з Петром навчалися в музичній школі по класу баяна, разом відвідували в спортивній школі секцію з боротьби. Завжди зібраний, оптимістично налаштований, з незмінним почуттям гумору та загадковою посмішкою... Людина, яка вміла досягати своєї мети. Після закінчення школи зустрічатися доводилося не часто, проте коли траплялося, то це був вир неповторних позитивних емоцій, теплих розмов, дружніх порад, душевних пісень під гітару… Петро Гребенюк – один з кращих серед тих, із ким зводило мене життя».

 

Спогади про Петра Гребенюка залишив і його одногрупник по Барському педагогічному училищу Олег Левченко: «Ми сиділи за однією партою. Зовні Петро був справжній український козак – з вусами, русявим волоссям, кремезний за статурою. Його зовнішність завжди викликала повагу та захоплення, але за цією статурою ховався скромний, спокійний і надзвичайно відповідальний юнак. Можливо, саме ця відповідальність згодом спонукала Петра стати на захист рідної землі.

​

Петро активно займався спортом, особливо захоплювався боротьбою, що допомагало йому загартовувати не лише тіло, але й дух. Окрім того, він чудово грав у шахи, показуючи неабиякий інтелект і стратегічне мислення. На заняттях з математики він завжди був першим, можливо, саме тому в майбутньому присвятив себе програмуванню. Його допитливий розум і любов до точних наук вражали, але він також мав артистичну сторону – грав на гітарі, збираючи навколо себе друзів і створюючи атмосферу невимушеності і радості. Інколи, як і всі молоді люди, Петро міг незлостиво побешкетувати, але завжди залишався природним у своїх вчинках і поведінці. Його життєва харизма, козацька зовнішність і любов до музики створювали незабутнє враження, і не дивно, що він був улюбленцем серед дівчат, які намагалися привернути його увагу. Він був великим життєлюбом, усебічно розвиненою особистістю з добрим серцем, справжнім другом і просто прекрасною людиною».

​

Фотографії зі студентського, сімейного альбомів та з місця служби