Віталій Філіпов
ФІЛІПОВ Віталій Володимирович народився
24 серпня 1996 року в місті Бар Вінницької області.
У 2002 році пішов до 1 класу ЗОШ № 1 м. Бара, де навчався впродовж 9-ти років.
«Віталій ріс спокійною дитиною, нікому не завдавав клопоту. Щиро піклувався про меншого брата і стареньку прабабусю. У школі і за її межами Віталика оточувало багато друзів і знайомих. Таких, як він, називають «душею компанії», до нього всі тягнулися», – згадує мати.
Серед однолітків мав авторитет, завжди приходив на допомогу. Дуже любив займатися спортом, особливо футболом. Учився бути гарним гравцем, уміло володіти м’ячем на полі. Це захоплення проніс через усе своє недовге життя.
У 2011 році Віталій брав участь у конкурсному відборі до Буковинського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, але не пройшов випробування через стан здоров’я. Тож вступив до Барського гуманітарно-педагогічного коледжу імені Михайла Грушевського на спеціальність «Образотворче мистецтво», оскільки мав хист до малювання.
У 2017 році здобув ступінь бакалавра і спеціальність учителя образотворчого мистецтва та трудового навчання.
Цього ж року Філіпов Віталій Володимирович був призваний до лав Збройних сил України. Півтора року прослужив у селі Дубіївка Черкаської області в батальйоні охорони.
Після завершення строкової служби поїхав до Польщі «на заробітки». Віталій мріяв про спокійне майбутнє, прагнув одружитися, створити велику сім’ю, мати дітей і жити щасливо.
Незадовго до повномасштабного вторгнення повернувся в Україну і в числі перших став на захист Батьківщини. «Я склав присягу на вірність народові України і маю захищати рідних, близьких від орди» – такою була позиція Віталія.
На початку березня 2022 року, узявши військовий квиток, він пішов до військкомату.
08 січня 2023 року поблизу населеного пункту Водяне Ясинуватського району Донецької області внаслідок мінометного обстрілу Віталій отримав поранення ніг. Після тримісячного лікування повернувся у військову частину, щоб продовжити боротьбу проти російських загарбників на Донецькому та Луганському напрямках.
Він пройшов не одне коло пекла війни, але смерть наздогнала його на тиловій території під час відпустки.
09 серпня 2024 року життя Філіпова Віталія Володимировича трагічно обірвалося …
Україна втратила відважного захисника. Родина – люблячого сина, брата, дорогого онука. Не стало вірного друга, товариша, коханого…
Місце поховання: місто Бар Жмеринського району Вінницької області.
СПОГАДИ ПРО ВІТАЛІЯ ФІЛІПОВА
Школьнік Оксана Олегівна, куратор:
– Віталій був завжди усміхнений, завжди позитивний. Добра, світла людина з гарним почуттям гумору… Цінував у людях справедливість, простоту і щирість… Саме таким запамʼятався мені Віталик. Веселий, добрий, справжній… Усе кудись поспішав…
Фанат футболу ще зі шкільних років, він ішов на поле у кожну вільну хвилину.
Під час літньої практики, коли Віталій був вожатим, він розкрився переді мною як дуже відповідальна людина. Завжди був готовий прийти на допомогу.
Неймовірно сумно втрачати гарних людей, особливо таких молодих, зі студентської родини.
Шпаковатий Вадим Васильович, викладач, завідувач майстерні:
– Іще з дитинства Віталій захоплювався футболом і малюванням. Любов до спорту і мистецтва він проніс через усе своє життя. Під час реабілітації після поранення Віталій наполегливо продовжував відновлюватися на спортивному майданчику… Футбол був для нього не лише спортом, а й способом віднайти сили для подальшої боротьби. Малювання ж давало можливість на папері передати внутрішній стан.
У пам’яті всіх, хто знав Віталія, він залишиться світлою людиною з неймовірним почуттям гумору. Завжди усім піднімав настрій; заходячи до майстерні, жартував і створював веселі моменти. «Обійняв, підняв, поцілував, поставив на місце» – коронна фраза Віталія.
Він став справжнім героєм – відважним, хоробрим, мужнім борцем за нашу свободу. Його сміливість, любов до рідних та незламний дух завжди будуть прикладом для нас усіх...
Сергієнко Андрій, одногрупник:
– Для Віталія на першому місці завжди була сім’я. Особливу любов він відчував до своєї бабусі Нінелі, яка його виховувала і стала для нього опорою. Віталій завжди турбувався про неї, просив, щоб їй допомогли, коли його не було поруч. Віталієва любов до рідних була безмежною, а бажання допомагати іншим було проявом щирої турботи.
Фотографії з сімейного альбому та місця служби
